Навіть Священники перестали мовчати і не витpимують: “Я бачу одну і ту саму картину під час кожного відспівування…”

П0Х0Р0НИ, ЯК В СТІНУ Г0Р0Х0М: НЕ БУДЬ ПНЕМ! Кожне відспівування я бачу ту саму картину. У храмі чи морзі, де відбувається останнє прощання з померлим, труну завалюють гвоздиками і трояндами, і родичі, що скорботять, тісно встають навколо. Жінки у чорних хустинках промочують серветками очі.

Чоловіки молодші за тридцять із виразом зубного болю на обличчі переминаються з ноги на ногу. На обличчях людей похилого віку часто можна прочитати майже торжество: «Це не я, не я тут у труні!». Обличчя старших непроникні, наче вирізані з дерева маски. А в центрі всього – восковий лик покійника. Ні звуку. Лише рідкісне покашлювання. Ніхто не молиться. Ніхто не хреститься. Усі стоять, як пеньки. І нічого їх не пробиває. Ні проникливий і тихий спів хору, ні безсмертні вірші преподобного Іоана Дамаскіна. Жоден рядок апостольського чи євангельського читання. Ні молитви священика. Все – як в стіну горохом. Люди просто відбувають тяжку повинность. Подвійно тяжку, бо вони нічого не розуміють, ніби знаходяться на лекції з тригонометрії. Адже більшість у храмі, якщо були – то так, заходили: свічку поставити.

А попереду ще цвинтар чи довга дорога додому. Ось і нудьгують люди, машинально думаючи про своє: я туди поїду, я те куплю, я зроблю… На поминках, як годиться за радянським звичаєм, випивають першу, зітхають і кажуть: «Відмучився (відмучилася). Напевно, там, у Бога – йому (або їй) – покійнику чи покійниці – тепер добре. Царство Небесне!». А як може бути «добре»? Яке Царство Небесне? Якщо людина все своє життя, ніби губка вбирала злість, жадібність, хіть і заздрість? Якщо він чола не перехрестив у житті? Що він Богові принесе? Шурупи із заводу? Чи пачку макаронів? Богові це не потрібне! Адже Бог – Абсолютна Правда, Абсолютна Чистота, Абсолютне Добро. Як буде душі, просякнутій злом, зіткнутися з Цією Чистотою та Правдою лоб у лоб? Та все наносне, брехливе і лукаве перед Обличчям Божим миттєво має спалахнути жарким полум’ям! І горіти, горіти вічно… Ти кажеш, що житимеш довго і щасливо? Постарішаєш, вийдеш на пенсію і ось тоді підеш у церкву? Піди на цвинтар, подивися на фотографії на могильних хрестах та плитах.

Скільки молодих людей. Скільки дітей. Гірка правда полягає в тому, що більшість людей до старості не доживають. Тобі й на думку не спадає, що пролетить місяць, рік чи два – і ти лежатимеш тут же. Можна тільки гадати, що з кожним із нас буде завтра. Буває, прийде людина з роботи, стане їй погано, сяде на диван, і все, душа відлетіла. Або вип’є на святі, а потім розіб’є його інсульт. І впаде людина у дитинство, чи взагалі свідомості втратить. Яка тоді церква, яке покаяння? Нікому з нас невідомо від чого і коли він помре: чи з’їсть його рак, чи розірве серце інфаркт, чи машина задавить. Одне відомо точно: ніхто з людей воріт смерті не мине. Ні ти, ні я. Хтось раніше до них увійде, хтось пізніше. Але увійдуть усі. Наразі кожному з нас дано час. Треба підкреслити – ще час: день, місяць, рік чи кілька років. Але годинник цокає, цокає безупинно, наближаючи найважливіший день у житті будь-якої людини. Смерть – результат всього життя, його іспит. Як студенти готуються до іспитів?

Та вони ночі не сплять! А ми — ти і я — як готуємось до найважливішого Іспиту? Як ти готуєшся до смерті? На жаль, люди намагаються викинути її з голови, намагаються залишити неприємні думки про смерть на «потім». Ми крутимося по життю, наче білки в колесі. Їмо для того, щоб працювати, і працюємо, щоб їсти. А коли смерть приходить, все це виявляється байдуже. А важливим є те, що в тебе всередині. Адже всім дано недільний день, щоб зупинитися від цього безкінечного бігу і поглянути на Небо. До кожного приходить Господь. Він став Людиною для того, щоб ти, саме ти, увійшов у Його сім’ю через таїнство Хрещення, відкинув зло через Покаяння і просочився Його Плотью і Кров’ю в Таїнстві Причастя. Навіщо? Потім, щоб просочуючись Ним, ми просочилися Його Воскресінням. Щоб кожен воскрес, як Він. Щоб стати, якщо хочеш, родичем Бога по благодаті.

Щоб ти ріс у Ньому, а Він у тобі. Щоб шляхом християнського життя, просякнувшись євангельською радістю, безболісно увійти в Радість Бога Отця, яка стане не вогнем поїдаючим, а Світлом і Радістю. Господь не вимагає від тебе нічого надприродного. Він просто стоїть поряд. Буквально за два-три кроки від дверей твоєї душі. Просто дозволь Йому увійти в ці двері, а потім – у кожний куточок твого життя. Приходь у храм! Сповідайся і Причащайся, неси любов, милосердя та добро оточуючим. І тільки тоді, проходження через браму смерті стане для тебе не досвідом пекла, де «плач і скрегіт зубів», а Раєм, в якому Бог витре всяку сльозу з твоїх очей.

Не будь пнем! Будь християнином! Використовуй свій час!

вященик Олександр Іллінський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.