Ви, шановна, питаєте, звідки ця злість? Це не злість,це зневага. Я зневажаю ту систему, вона без малого сто років намагалися нас усіх знищити.

Ви, шановна, питаєте, звідки ця злість? Це не злість,це зневага. Я зневажаю ту систему, вона без малого сто років намагалися нас усіх знищити. Вона знищувала і нашу сімю, але їй це не вдалося.

Тут одна пані – із тих, хто настальгіруєт – питає,типу саркастично, де жив мій дідусь – в СРСР чи, може, на Марсі (в контексті дискусії про ветеранів і «ветеранів»), бо я написала, що мій дід, хоч і воював, та був патріотом України, а за власівську стрічку- якби дожив до наших днів, міг би дати й по морді. А ще питає та пані – «аткуда столька злості» в мене… То я їй мушу відповісти. Ми таки і справді не жили в СРСР, ми ніколи не ідентифікували себе із цим штучним геополітичним утворенням. Ми ніколи не були «совєцкімі людьмі», ми завжди були «антисовєтчікамі» і «неблагонадьожнимі», з усіма витікаючими звідси наслідками. Мого батька вигнали з компартії за «буржуазний націоналізм». І ми жили впроголодь, на мамину зарплату коректора, бо, звичайно, тата ніде не брали на роботу.

Ви, шановна, питаєте, звідки ця злість? Це не злість,це зневага. Я зневажаю ту систему, вона без малого сто років намагалися нас усіх знищити. Вона знищувала і нашу сімю, але їй це не вдалося. Знаєте, шановна, чому? Тому що ми були українцями, і наша рідна земля, яку ми ні разу не зрадили, тримала нас на цьому світі, а нашу сім`ю – тримала вкупі, як стиснутий кулак.. Ми жили не в совку, ми жили в Україні. Моя сім`я носила вишиванки, ще коли за це могли пришити антисовєччину. Мої батьки носили квіти до Тараса, коли за це могли і пов’язати. Російську мову я вперше почула у школі, від однокласників.

Моя мама пекла уночі паски, і уночі ж пробиралася із ними до церкви.  Похрестити мене приводили попа додому потайки. Але хрестив він мене українською. Мої університетські викладачі дзвонили моїм батькам і попереджали, щоб я тихіше говорила в універі про право націй на самовизначення , бо можуть початися неприємності. Мого старшого брата тупо «зарізали» на вступі в Шеву, хоч у нього була золота медаль,і він поїхав учитися аж у Душанбе. У нас у хаті співали українських пісень і ховали у платяних шафах самвидав, а слово «КГБ» вимовляли, як і слово «чорт» – пошепки, аби не накликати.

Мій чоловік носив оселедець і козацьку сережку, ще коли нинішні хіпстери поняття зеленого не мали, що таке барбершоп, де ниньки їм вистригають модні «джури» на маківці. І він же, до речі, – рафінований російськомовний житель столичного Печерська, – із поваги до нашої сім’ї відразу ж перейшов на неймовірно правильну і соковиту українську мову, якій не зраджує і до сьогодні.

Моя донька – краща за мене. Вона взагалі ніколи не переходить на російську, і я за це горджуся нею неймовірно. А мій дід – той що воював – утікав від розкулачення, уночі, виштовхнувши на віз лише свою жінку з моїм маленьким татом і машинку Зінгер, як збереглася до сьогодні. Це все, що він забрав, покинувши своє велике господарство, корів, коней, свиней, хату, в яку потім вселився новоназначений голова колхоза – вічно п’яний _____, присланий в українське село строіть совєцкій союз звідкісь со середнєй полоси Росії.

Мій другий дід – вчитель української мови та літератури у селі на Полтавщині, щовечора виходив на ґанок, чекаючи «воронка», аби не будити своїх п’ятьох доньок, серед яких була й моя маленька мама. І його таки забрали.

Ви кажете, откуда столька злості? Це не злість. Це лють. Лють на віки вічні. До совка, до росії, яка й сьогодні намагається задушити нас усіх тими колорадськими стрічками. А зрадники, якими тут кишить, як червями, – із усіх сил із середини допомагають. Серед них, зрадників – і той «вєтєран», на захист якого стала уся фейбучна вата, усі явні та латентні вороги країни – від оппо до провладних писак, які так хочуть проштовхнутися до корита, приміром – Алєксєй Давідєнко, колишній депутат від Удару, який назвав мої дописи про колорадську стрічку «гнілими рассуждєніямі».. Насправді, більш здорової сімї, ніж наша – важко знайти) Бо ми – звичайні українці, які пережили сталінізм, розкулачення, геноцид-33, війну, КГБ, але не скурвилися, не продалися, не мімікрували, ми просто любимо свою землю, маємо розкіш говорити правду, зневажаємо ворогів і ненавидимо зрадників. Хіба це «злость»? Та ні, це просто любов до нашої рідної України.

Galya Plachynda

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.